Лист-подяка медикам інфекційного відділення Глухівської міської лікарні

Будь-яка надзвичайна ситуація, якою зокрема є пандемія, передбачає набуття людиною нового, часто досі невідомого досвіду переживань, завдяки яким створюються передумови для стрімкого формування особливої відповідальності за своє життя та життя тих, хто залежить від тебе.

Із попереднього звичного повсякдення ми потрапили у нові надзвичайні життєві координати зі своїми вже незвичними досі реаліями («САМОІЗОЛЯЦІЯ», «ЛОКДАУН», «СВІТОВИЙ КАРАНТИН» тощо), які радикально змінили наші життєві плани принаймні на найближчу перспективу. Навіть найбільші скептики, особливо у ситуації безпосередньої загрози для власного життя чи життя родини, тепер поступово визнають необхідність адаптації до новітніх епідеміологічних обставин, які, у свою чергу, щоденно виразно демонструють у людей не лише позитивні переосмислення та продуктивні зрушення в себе, стосунках з близькими (як приклад: співпереживання, витримка, цілеспрямованість), а також посилюють внутрішні та зовнішні конфлікти, стимулюють зростання апатії, роздратованості, відчаю.

Вінцем таких негативних переживань стало прогресуюче почуття СТРАХУ знову-таки передовсім за своє життя і здоров’я (це сумнівний «порадник» людині, що не дає їй можливості самостійно себе контролювати). Так, дійсно страшно, коли хворіють друзі, близькі, сам, до того ж часто в у мовах безпорадної невизначеності. Виходить, що цей пандемічний час для багатьох із нас став періодом випробувань на предмет збереження себе як ЛЮДИНИ.

Як, виявляється, важливо, у ситуації сильних негативних переживань підтримувати сімейні цінності, спілкуватися у колі сім’ї, друзів. Ділитися, передусім, позитивними емоціями. І берегти один одного, не робити боляче тим, кого любиш. А це вже мистецтво, яке починається з уміння любити себе БЕЗУМОВНОЮ (без умов!!!) любов’ю. Не слід тут плутати самозакоханість із цим почуттям, за яким криється ПРИЙНЯТТЯ себе і поцінування свого життя, − а, значить, життя
інших.

Зрештою, наскільки важливо сподіватися на фахову допомогу − від лікарів. І отримувати її! А отримавши, не забувати, а повертатися обличчям до своїх рятівників не лише тоді, коди для свого життя є загрози. Особливо до тих рятівників-лікарів, які працюють у буквальному пандемічному вирі, щоденно ризикуючи не лише собою. Вони можуть додатково потенційно отримати різноплановий соціальний негатив, і при цьому, незважаючи ні на що, залишаються віч-на-віч з невідомістю. Професійна самовідданість – це їхнє фахове рутинне повсякдення, на яке часто ми можемо навіть не звернути увагу.

А даремно. Це не «слова про вчинки», які часто проголошуються та афішуються, а самі «вчинки» без проголошень та афішування, що заслуговує поваги.

З глибокою повагою до лікарів, які здатні на вчинки.

Старший науковий співробітник лабораторії психології політико-правових відносин інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світлана Поліщук