Дев`ять десятків – ще не межа! Старожил з Глухова досі майструє руками

Суспільство 10:23, 7.09.2022
 Поділитися

Поділитися в

Найчастіше, долі людей, яким вік відміряний на землі, сповнені важкої праці та негараздів. Разом з тим, ці люди не втрачають оптимізму, подаючи приклад життєлюбності та стійкості. Іван Васильович Білявський по натурі людина дружелюбна і доброзичлива, а ще невтомний оптиміст – любить, а головне вміє відпустити дотепний жарт! Іван Васильович прожив важке, але гідне життя. У роки війни, як і багато співвітчизників, працював на благо Батьківщини, з кожним днем ​​наближаючи довгоочікувану Перемогу. Хоч і досяг поважного віку, але й досі у вирі життя. Своє працездатне довголіття пояснює тим, що живе по правді, не боїться жодної роботи, а ще називає себе шанувальником музики та танців!

Друга світова застала Івана Васильовича ще хлопцем. Озираючись у далеке минуле, він згадує, якими тривожними були ті роки. Особливо в’ївся в пам’ять наповнений драматизмом епізод. Коли ввечері гнав корів з пасовища, почув страшний гул у небі, підняв очі й побачив цілу зграю винищувачів. Нарахував 19 штук крилатих! Пізніше з’ясується, що ворожа авіація летіла бомбардувати водонапірну вежу. А поки що на очах у хлопця фашисти стали скидати запальні бомби на житловий квартал. Іван Васильович пам’ятає, як вони падали на сусідський будинок та сарай. Пам’ятає, як жалісно кричала в хліву худоба, що горіла живцем від снаряда.

А ще бомба потрапила до його рідного дому – так даху над головою втратила вся родина Білявських… Іван Васильович ніколи не був тягарем і нахлібником для батьків. А з огляду на обставини твердо вирішив піти на меблеву фабрику, щоб заробити хоч якісь гроші на їжу та відновлення родового гнізда. Каже, що серйозної роботи молодому хлопцю ніхто не довірив, послали робити цвяхи під керівництвом глухонімої жінки. Пояснювати поетапний механізм виготовлення крипильного виробу цілій групі молодих недосвідчених хлопців їй було вкрай складно, від того не всі витримували і просилися перевести їх в інший цех. Дрібною та несерйозною видалася робота і Білявському – попросився у ремісничий.

З теплотою трудівник згадує першого майстра Данила Андрійовича Реву, який навчив його виготовляти віконні рами та двері. Тоді верстатів не було, усі вироби клепалися вручну. Працював би і далі, але настала черга віддавати борг перед батьківщиною.

Відслуживши 3,5 роки у Грузії повернувся до рідних пенатів. Насолодитися повною мірою всіма принадами дембелю Івану Васильовичу довго не довелося. Зустрівши директора фабрики, де розпочинав свій столярний шлях, йому запропонували знову повернутися до цеху. Не роздумуючи, Білявський, що змужнів і не боявся відповідальності, погодився на пропозицію керівника фабрики. Тоді промислове підприємство активно співпрацювало з організацією “Донбас шахта ліс”, коли для спорудження та зміцнення шахт різали ліс у Глухівському районі та відправляли на Донбас.

Працювати Івану Васильовичу було не в новинку, все виходило добре і гармонійно, без шкоди для якості та продуктивності виробів. Тоді то й спала на думку чоловіка ідея організувати вдома підсобну майстерню, та таку, що відбою від замовників не було – за звичкою робив рами та двері. Почав відбудовувати і обвуглений від ворожого нальоту батьківський будинок, а поряд з отчею ділянкою вже зводив свій власний!

На зорі 1960-х його покликали столяром на нову роботу. Затвердивши на посаді майстра з розробки лісу 2 роки старанно і сумлінно працював, не покладаючи рук, поки конвейєр діяльності не звернули через передислокацію підприємства до іншого міста. Як досвідченому кваліфікованому фахівцю йому пропонували залишити Глухів і перебратися до Іванкова, але порадившись із батьком Іван Васильович вирішив залишитися. Головним аргументом стало майже завершене будівництво власної садиби.

Але без роботи не залишився – покликали до лісгоспу. У ті часи від вищого керівництва всім керівникам підприємств було спущено директиву відбудовувати та відновлювати села, які постраждали внаслідок масованої атаки фашистських загарбників. Фронт робіт був зосереджений на виготовленні віконних рам та дверей. Іван Васильович згадує, що замовлень було безліч, але раптом вирішив змінити вектор діяльності:

“Стало нудно, хоч і любив токарну роботу! А тут кажуть, що організовується завод агрегатних вузлів. Я подумав, а що? Піду і опаную ремесло не лише по дереву, а й по металу. Так і закипіло виробництво!”.

Трудівник згадує, як навчився на заводі робити сходи. Говорить, що на той час виготовлення таких функціональних конструкцій у Глухові було в дивину. Проте, йому вдалося реалізувати поставлені керівництвом завдання. У його пам’яті спливають і моменти, коли треба було в стислі терміни виготовити двері для кабінетів глухівської мерії. Робота І. Білявскому ніколи не була примусом і тягарем – все виконувалося легко і з творчим підходом. Головне ж настрій! До речі, коли зайшла мова про мистецтво, то прямо в цеху був організований музичний “оркестр” з трудяг, що на дозвіллі розгортають душу мажорними нотами. Іван Васильович в креативному колективі займав почесне місце баяніста – хвацько акомпанував, беручи за душу грою. А за музичний інструмент йому тоді довелося викласти кругленьку суму кровно-зароблених, так сильно грати хотілося!

Завидна працьовитість, завзятість разом з природною скромністю Івана Васильовича викликали повагу не лише у колег і начальства в рідному колективі, але і за межами заводу, на якому працював в поті чола. Тому, Білявского нерідко намагалися переманювати до себе керівники інших організацій. Зокрема, запропонували влаштуватися в майстерню школи №3. Фактично власний цех з новенькими верстатами, де він майже сам собі хазяїн поставили столяра перед складним вибором. З одного боку, він був при роботі, на якій добре платили, а з іншої – принадна пропозиція передати накопичений роками трудовий досвід молодому поколінню. Іван Васильович обрав другий варіант, але до останнього тягнув озвучувати рішення начальству. Бажання чоловіка змінити місце роботи керівництво заводу зустріло несхвально і висловлюючись новоязом, наклало на Івана санкції, залишивши без трудової книжки.

Директор ЗОШ №3 всупереч відсутності головного документу про кар’єрний шлях прийняв столяра на роботу. Майстер з особливим піднесенням згадує той час, говорить, що своїми руками робив парти, книжкові шафи для шкіл Глухова, Шостки, Кролевця, Путивля.

“Ці парти прослужили півстоліття і ще стільки ж простоять, оскільки виконані з міцного матеріалу і на совість”!, – ділиться столяр.

27 років самовідданої і добросовісної праці стали для Івана Васильовича фундаментальними по частині виконання покладених на нього обов’язків, адже йшлося про базові принципи педагогіки – прищепити молодняку бажання майструвати, культивувати в хлопцях правильні моральні якості. І поставлена мета була досягнута! Іван Васильович пам’ятає багато вихованців, розповідає масу курйозних випадків. А ще, саме на роботі в третій школі Іван Васильович познайомився з майбутньою дружиною, що самостійно виховувала трьох діточок. Душевність і господарність жінки розтопили серце невтомного трудівника, ось і одружився.

Коли ж вийшов на пенсію, то пішов в лісгосп, де майстрував 6 років сувенірну продукцію. Завжди і скрізь намагався працювати сумлінно, користувався повагою і вдячністю оточення. Навіть тепер на схилі віку не лінується, адже пенсія мізерна і потрібно якось виживати.

Проживши майже століття, Іван Білявський при першій ліпшій можливості йде до верстата, не відмовляючись від замовлень. З останнього – виготовив стіл. А вже скільки кухонних девайсов у вигляді лопаток-мішалок та дощечок робить – не визнати! Стартовий набір господині презентував і журналістці нашого видання, чим приємно потішив, адже на кухні дощечка з лопаткою зайвими ніколи не будуть.

У Івана Васильовича хороша пам’ять і, що характерно, він досі обходиться без окулярів. У вільний час любить пошелестіти газетами, дізнатися, що твориться на білому світі. За незалежність і розвиток нашої держави боліє всією душею і серцем.

 

comments powered by HyperComments
Нагору