«Я сподіваюся, що і мій чоловік буде серед звільнених полонених», – дружина прикордонника з Глухова

Ірак, 2004 рік. Велике червоне солнце, розпечене повітря пустелі з месопотамськими пейзажами, подібних до моря кольору хакі. Фінікові пальми, деінде кущі та верблюжа колючка. Для недосвідченого пересічного українця – екзотика. Але не до туризму, країна охоплена війною…після відносного затишшя навесні 2004 тут починається нове протистояння. Українське уряд на чолі з президентом Леонідом Кучмою приймають рішення відправити бригаду військових в складі міжнародних стабілізаційних сил в Іраку для виконання миротворчої місії. 

Наші в пустелі відповідають за безпеку двох автомагістралей, що пов’язують провінцію з Багдадом, а також охороняють 120-кілометрову ділянку кордону Іраку з Іраном. Серед миротворців і наш глухівчанин Сергій Чаус. Тоді Сергію вперше довелося побачити справжню війну, де панує жорстокість, безсердечність і лякає невідомість. Це було серйозне випробування для молодого чоловіка, адже замість оговорених шести місяців перебування у небезпечній зоні довелося пробути вісім…без зв`язку з зовнішнім світом та рідними. Але все завершилося благополучно, батьки, переживши психологічний струс, дочекалися свого єдиного сина додому. 

Повернувшись на малу Батьківщину Сергій вступив до лав прикордонників і з тих пір вірою і правдою служив ненці Україні, забезпечуючи охорону рубіжів.

Обпалюючий холодом лютий 2022 року 

“Цей день розпочався як завжди – о шостій ранку чоловік зібрався і пішов на роботу. Нічого не віщувало біди. Нічого не підказувало того, що він більше не повернеться додому найближчим часом. Та надвечір мене чомусь охопила тривога. Пізніше подзвонив Сергій, був збентежений. Я запитала, щось трапилось? Він сказав, що ні. Та тривога тільки зростала, я довго не могла заснути, від виснаження вже і не пам`ятаю як заплющила очі на світанку.”, – починає згадувати день напередодні доленосних подій дружина Оксана.

Жінка говорить, що в неї була думка зателефонувати Сергію о 4-й ранку після наряду, та вирішила відкласти розмови до наступного дня, коли повернеться додому:

“Тільки но я заснула, як рівно о шостій мене розбудив телефонний дзвінок від рідних – вони стурбовано повідомили про початок війни. Я перелякалася, був шок. Почала виглядати у вікно, бачила як сусіди виїжджають, хто на таксі, хто на власному авто. Тоді почала телефонувати чоловіку – у нього сигнал йшов, але слухавку він не брав. Потім я подумала, як же він може відповісти, якщо на кордоні мабуть йде бій…

Коли я відкрила балкон, то вдаличині чулися постріли. Опівдні його телефон був поза зоною досяжності. А ввечері 24 лютого він зателефонував сам і сказав, що знаходиться в РФ. Він був на гучному зв`язку, повідомив, що на території іншої країни, живий. Я спитала, чи не поранений він, на що Сергій зауважив, що ні. Далі я поцікавилася, що тепер буде, він відповів, що їх повернуть, коли все закінчиться.”, – говорить О.Чаус.

Друга телефонна розмова, як розповідає Оксана, була дещо тривалішою, але по суті такою ж лаконічною, як і попередня. Жінці зателефонували в ніч з 27 на 28 лютого посеред ночі на вайбер. В гучному режимі Сергій знову підтвердив своє перебуванні в РФ. На питання де саме, відповів, що не може озвучити.  Також додав, що повернеться, як тільки все скінчиться.

В останнє голос чоловіка Оксана чула 3 березня. Розмова була схожою на попередній дзвінок. Сергій сказав, що він разом з іншими побратимами, умови перебування задовільні.

Об`єднані однією бідою. Дзвінок від Ірини Верещук

Рідні наших земляків живуть без звісток про синів, чоловіків понад 200 днів. Але вони не здаються та підтримують один одного. Родичі полонених прикордонників не втрачають надії, що їхні герої якнайшвидше повернуться додому. Згадують, про що говорили в перші дні війни, та як чекали на те повідомлення з двох слів – “Я живий!”.

На 3-й день повномасштабного вторгнення всі вони згуртувалися.

“Поступово ми всі знайшлися та почали телефонувати на всі гарячі лінії, подали заяви до СБУ, ГУР, в інформаційне бюро, що чоловіки потрапили у полон. Також ми побачили відео з ними, коли їх тільки взяли. Потім виявилося, що статусу полонених вони не мають, – говорить Оксана, – я написала в особисті Ірині Верещук, пояснила ситуацію, просила допомогти. Вона мене зорієнтувала, надавши рекомендації щодо подальших дій, наголосила на необхідності залишити відповідні заявки в інформаційному бюро тощо. На що я заперечила, мовляв вже залишені заявки в усіх інстанціях, але результату це не дало. Тоді вона набрала мене по месенджеру у Фейсбуці і сказала, що зазвичай сама не телефонує, адже це обв`язок її помічниці, та наша ситуація їй здалася, напевно, неоднозначною. Ірина Андріївна взяла це питання під свій особистий контроль, з`ясувавши, що наші хлопці значаться такими, з якими втрачено зв`язок. Тобто статусу полонених в них немає, а значить ніхто не знає про їх долю – можливо, десь воюють, або переховуються.

Але ж мій чоловік телефонував тричі, кожного разу наголошуючи, що в полоні. Також я впізнала його по відео. До того ж, на той час вже були обміни, коли дівчат і хлопців визволяли з полону. Вони, в свою чергу підтверджували, що всі 26 осіб знаходилися разом. І.Верещук взяла у мене інформацію стосовно вже звільнених прикордонників, аби з`ясувати всі деталі. Після перевірки все підтвердилося. Ось таким чином нашим чоловікам було надано статус військовополонених. Після цього 15 прикордонників були обміняні.

В кінці квітня ми з нею спілкувалися. Ірина Верещук передала до розвідки інформацію про наших чоловіків, але все затихло і по сей час. Я нагадала тоді, що наші 11 глухівчан досі в полоні, просила посприяти нам у цьому питанні. Вона відповіла, що пам`ятає. Потім почалася ситуація на “Азовсталі”… наші одні з перших потрапили у полон, але досі там.”

Життя ПІСЛЯ

Оксана затуляє очі долонями, ледь стримуючи сльози. Жінка промовляє, що життя ПІСЛЯ – це нестерпна мука постійного очікування, це нескінченна відчайдушна боротьба та мерехтливий вогник незгасаючої надії. Але більш за все їй боляче спостерігати за їх 9-річним сином, бо для дитини відсутність тата – явне емоційне потрясіння.

“Так дійсно, життя розділилося. У нас дитина з особливими потребами, багато я не можу йому пояснити, де подівся татко. Він бере телефон і телефонує. Він бачить, що його немає і намагається шукати батька. Бере фотографії і переглядає. Поведінка стала збуджена, він відчуває, що щось відбувається. Звичайно важко, бо для нас кожний обмін – це як початок тієї війни. В обмін ми всю ніч з дівчатами сиділи в чаті, надіялися, що хоча б один з визволенних буде з нашої групи…хоча б хтось один, але нікого! І кожен обмін ми чекаємо, та вже довго тиша.  Ми вже з тими хлопцями і дівчатами, яких визволили з полону, стали як сім`я. Вони також переймаються за своїх побратимів. Чому їх так довго тримають? Вони були на робочому місці, в бойових діях не приймали участь. Про наших, як і про захисників зі Зміїного, напевно забули…”

В руках жінка тримає значну купу листів – це відповіді від різних державних структур на запити про майбутню долю Сергія Чауса та його товаришів:

“Ми ніколи не припиняли писати. Весну, літо, осінь ми пишемо усюди, де тільки можливо. Колективно зверталися до товариства Червоного Хреста – до представництва в Україні та головного офісу в Женеві, ООН, ОБСЄ – зворотньої відповіді не надійшло. Червоний Хрест відзвітував, що інформація надається індивідуально. В разі, якщо їм буде щось відомо, то вони зв`яжуться з нами. Але зазначають, що даних у них немає. Зверталися до гуманітарного проєкту “Пошук. Полон”.

Самостійно писали до Офіса Президента, Генпрокурора, Міністерства закордонних справ, Уповноваженого з прав людини, до Сумської ОВА, Міністерства реінтеграції, адміністрацію Держприкордонслужби України, СБУ.

Більш-менш змістовна відповідь була від координаційного штабу. У листі я писала, що мій чоловік все життя віддав службі, що у нас дитина, яка потребує особливої уваги, що жодної інформації з 3 березня у мене немає і просила, щоб включили чоловіка на першочерговий обмін до списку. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими відповів, що строки визволення залежать від фактичного встановлення місцезнаходження військовополоненого, результатів проведення перемовин та досягнення відповідних домовленостей. Тобто, якби я знала, де він, то його б обміняли. Але як я можу дізнатися?!”

Відданий син своєї Вітчизни

Сергій Іванович Чаус – інспектор прикордонної служби вищої категорії, начальник кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби “Сопич” відділу прикордонної служби “Глухів” 5-го прикордонного загону, майстер-сержант, який все життя присвятив службі Батьківщині:

“Він завжди казав “В мене одна жінка, це – ненька Україна!”. Все життя мій чоловік віддав роботі. У нього собаки були найкращі. Остання його напарниця вівчарка Рада так і залишилася служити у Держприкордонслужбі. Після подій, що відбувалися на загоні Рада тривалий час залишалася там, нікуди не йшла, чекала хазяїна. Вона нікому не давалася – люди з села намагалися її пристроїти, але вона тікала, завжди повертаючись на своє місце служби. До цього у Сергія в напарниках був добре вивчений на зброю ягдтер’єр Брен – енергійний пес з гарними якостями. Ще була лабрадор Ніка. Всі вони живуть у батьків. Він добре піклувався та тренував своїх чотирилапих, і вони віддячували гарними результатами в роботі.”

Про Сергія Оксана говорить, як про самовіддану людину з непохитною волею. А ще він люблячий тато і прекрасний чоловік. Для батьків же відсутність зв`язку із сином – не феномен дежавю, адже вони вже вдруге опиняються в ситуації невідомості щодо подальшої його долі:

“Батьки вже вдруге переживають подібне, він єдиний син. Мати дуже серйозно хворіє, батько їздив на конференцію у Суми, де піднімали питання утримання військовополонених у РФ. Всі ми чекаємо на його повернення”, – говорить дружина С.Чауса

Вперше за 10 років подружнього життя Оксана і Сергій знаходяться по різний бік моторошної реальності. Ювілейну трояндову річницю зустріли в обставинах, сповнених прикрості та суму.

Ми ж продовжуємо вірити та молитися за швидке повернення наших Героїв додому! Нехай кожна родина отримає – цей бажаний дзвінок від рідних захисників зі словами: «Я вдома. В Україні!»