Тиша, що гучніша за обстріли: історія майстра, який покинув кар’єру в Глухові, щоб рятувати традиції під бомбами

​Він розмовляє з деревом так чітко, що тріски летять у ритмі серцебиття, хоча сам не чує жодного звуку цього світу, пише Печера.інфоПечера.інфо

Олександр Хавлук – людина, чиє життя стало втіленням тихої впертості. Його світ наповнений фактурами дуба, ароматом свіжої стружки та спогадами про золоті студентські роки в Глухові, які заклали фундамент його незламності.

​Глухівська весна та присмак випробувань

​Професійне становлення Олександра почалося в коридорах Глухівського агротехнічного коледжу. Там, серед креслень і лекцій, хлопець зі слуховим апаратом доводив оточенню: відсутність звуку не означає відсутність знань. Глухів став для нього школою виживання в соціумі, місцем, де диплом землевпорядника важив значно більше за медичний діагноз. Проте фатальна травма під час футбольного матчу на спортивному майданчику коледжу назавжди зачинила двері у світ звуків, залишивши лише ледь вловимі вібрації життя.

​Чотирнадцять років він вимірював землю, працюючи за фахом. Але врешті-решт професійні прилади змінила стамеска. Олександр усвідомив: аби відчути істину, йому не потрібні розмови – достатньо торкнутися шорсткої кори.

​Тріумф над німотою

​Кожна ложка, витесана Олександром, – маніфест волі. Коли він на повну потужність читає вголос місцеву газету, демонструючи результат материнської самопожертви, стає зрозуміло: цей голос звучить переконливіше за будь-який крик. У світі Олександра панує інтелект. Бібліотечні сторінки, які він гортає щотижня, замінюють йому порожні балачки, а виставки у Чернігові до повномасштабного вторгнення стали його способом заговорити з тисячами людей через досконалі форми виробів.

​Нині майстер створює мініатюрні світи для ляльок-мотанок. Ці дерев’яні дрібниці, виплекані мозолястими руками, – тонка нитка зв’язку з народною магією та спосіб заробити на хліб у часи, коли державна пенсія виглядає як знущання.

​Коли тиша стає пасткою

​Життя в прикордонному Новгороді-Сіверському сьогодні нагадує гру в «російську рулетку». Для Олександра та його батька, який також існує в акустичному вакуумі та плете кошики, небезпека приходить без попередження. Вони не чують свисту снарядів чи гуркоту авіабомб. Війна для них – це раптове тремтіння підлоги та материнська рука на плечі, що вириває зі сну серед ночі.

​Мати Наталія перетворилася на живий радар, щодня і щоночі вихоплюючи звуки смерті, аби вчасно відвести своїх чоловіків у безпеку. Це родинне тріо тримається за руки в епіцентрі вогняного шторму, протиставляючи залізу творчість, а смерті – щоденну працю з живою деревиною.

​Олександр продовжує різьбити. У кожному знятому шарі стружки – надія на те, що колись звуки вибухів зникнуть, а залишиться лише чиста, прозора тиша творчості, яку він обрав сам.