Так мало набулися втрьох… Історія Героя-спецпризначенця Олексія Нібака, життя якого пов`язане з Глуховом

Чотири місяці сімейного щастя – з дружиною та донечкою – подарувала йому доля. А життя обірвала війна…

Журналісти ye.ua зустрілися з Русланою в парку. Вона принесла світлини. Не одну, не десять – сотні. В епоху цифрових галерей ці фото здавались чимось дуже особливим, як цілий всесвіт чогось живого і дуже справжнього. На кожному – усмішки, обійми, донечка на руках… А ще прогулянки, звичайні вечори й неймовірні миті – спогади, які до щему хочеться прожити знов. Або згадувати разом… Сміятися, де було кумедно, і горнутися одне до одного, де було тепло і затишно. І навіть перший поштовх малечі в животі Руслана встигла сфотографувати і надіслати Олексію.

У кожному кадрі – любов, життя, щастя… І війна. Кожне фото – їхня з Олексієм історія. Кожне фото – мить, з якої складалося їхнє життя. Те, яке було. І якого більше немає.

Рідні загиблого захисника просять підписати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) молодшому сержанту Нібаку Олексію Васильовичу, який загинув 20 квітня 2025 року на Курщині, під час виконання бойового завдання у складі 8 полку Сил спеціальних операцій. Доєднатися своїм голосом може кожен.

Вони жили щиро, по-справжньому. «Олексій не дуже любив фотографуватися, – зізнається дружина Руслана. – А я ловила кожну мить, кожну можливість…»

На цих знімках – два роки їхнього щастя. І жодного зайвого дня. У кожному кадрі – любов, життя, щастя… Фото: автора

Сьогодні Руслана дивиться на них і не може до кінця повірити – Олексія більше немає. Хоч бачила тіло, хоч попрощалася, хоч виплакала ріки сліз на могилі… Їй все ще здається, що він просто поїхав на чергове бойове завдання. А дзвінків нема, бо так треба, бо «на виході». І вранці вона прокинеться, а в телефоні повідомлення: «Скучив, кохаю, скоро приїду…»

Олексій проходив військову підготовку в Іспанії. Фото: з родинного архіву

«Я роздрукувала їх усі після похорону. Так вони переживуть смартфон чи втрату архіву. Телефон може загубитись, а ці я зможу показати нашій донечці. Показати, яким був її тато…», – каже Руслана.

Їхня зустріч – щось більше за випадковість…

Руслана – хмельничанка, Олексій – з Сумщини. Служив у військах Сил спеціальних операцій. Ротації в гарячі точки, після яких повертався на короткі перерви до військової частини в Хмельницький. Тут вони і познайомилися. Був вже рік великої війни, 2023-й. Весна. Він якраз приїхав на чергову ротацію, і саме тоді Руслана прийшла в його життя, щоб залишитись у ньому назавжди. Зізнається, одразу було відчуття, ніби знали одне одного сто років, розуміли одне одного з півслова, з погляду, з посмішки. Було щось більшеза випадковість – глибокий, невидимий зв’язок.

Олексій Нібак народився 29 березня 1997 року в селі Мутин на Сумщині. Виховувала його мама. Олексій дуже любив спорт, дітей та життя, тож і обрав професію педагога. Закінчив факультет дошкільної освіти Глухівського Національного педагогічного університету та працював учителем фізкультури. Та згодом зрозумів: має бути там, де потрібен більше, – у війську. Пройшов підготовку, підписав контракт із Силами спеціальних операцій.

Він виконував бойові завдання на найнебезпечніших ділянках. Був бойовим медиком. Ніколи не вважав себе героєм. Казав просто: «Це моя робота». І робив її до кінця – чесно, самовіддано, мужньо.

Донеччина, Харківщина, ротації, навчання, знову фронт… У перервах між бойовими завданнями – короткі побачення з Русланою. Вона їздила до нього в Краматорськ, Дніпро, чекала, писала, хвилювалася. Він майже нічого не розповідав їй про бойові будні. Бо – спецпризначенець. Але ще більше, бо не хотів, щоб вона хвилювалася. А сам – рятував, витягував поранених з-під обстрілів… І навіть коли вже мав інші військові обов’язки як спецпризначинець, не кидав медичного наплічника.

В ті короткі миті, коли вдавалося побути вдвох, Руслана його фотографувала: у парку, на прогулянці, дорогою до мами, просто біля річки…

«Це ми в Краматорську, – розповідає про фото Руслана. – А це – одне з перших, яке ми зробили, після знайомства. Я попросила поїхати в поле, дуже хотіла мати фото на фоні пшениці. І саме його Олексій першим надіслав своїй мамі: «Ось це моя дівчина», – написав…»

Обоє біляві, обоє березневі…

Обоє березневі, біляві обоє, мов створені одне для одного. Навіть родичі казали: «Такі схожі – значить будуть щасливі й довго житимуть разом…» Вони й були щасливі, але так мало.

У листопаді 2023-го Олексій зробив Руслані пропозицію. В Краматорську. Планували весілля. Але війна не дає права на точні дати. Тож чекали відпустки. В лютому 2024-го він приїхав на кілька днів до Хмельницького і 13-го вони розписались. Удвох. Сказали батькам уже після.

Вони мріяли про майбутнє після війни. Олексій дуже хотів побудувати будинок. А коли в Руслани під серцем забилося ще одне серденько – не чув себе від щастя.

Коли в Руслани під серцем забилося ще одне серденько – Олексій не чув себе від щастя. Фото: з родинного архіву

У жовтні народилася донечка – Олівія. Олексій якраз приїхав на ротацію в Хмельницький, встиг на пологи, першим тримав донечку на руках. Увечері з військової частини не поспішав – летів додому. Навіть не вечеряв – біг до донечки. Був батьком, який світився зсередини.

Ті дні були найсвітлішими, згадує Руслана. Вони мали лише чотири місяці разом – щасливих, ніжних, важливих. То були чотири місяці їхнього щастя втрьох. А в березні 2025-го Олексій знову поїхав у зону бойових дій.

«Дуже мало з донькою набувся. Не хотів їхати. Було якесь таке передчуття, що не треба… Але, як завжди, казав: «Це моя робота», – пригадує Руслана.

Олексій поїхав на Сумщину. Це вже потім Руслана дізнається – на Курщину.

«Дуже сильно кохаю тебе і нашу родину…»

«Я розуміла, здогадувалась, казала йому, що ж розумію, де він насправді. А Олексій віджартовувався, мовляв, що він вдома. Бо ж родом з Сумщини…», – згадує дружина.

Він писав, дзвонив. І кожне повідомлення було для Руслани, як ковток повітря. Як обійми на відстані. 18 квітня Олексій пішов на бойовий вихід… 19-го о 4:50 Руслані прийшло повідомлення: «Дуже сильно кохаю тебе і нашу родину…»

То було останнє повідомлення… А 21-го їй подзвонили з невідомого номера. Руслана не хотіла відповідати. Вона боялася почути те, що ніхто ніколи не захоче чути: «Ваш чоловік загинув…»

Не вірила. Шукала, перевіряла, благала, щоб це було помилкою… 23 квітня з Олексієм Нібаком попрощалися назавжди. Його поховали як Героя – на Алеї Слави у Хмельницькому.

Олексій загинув від кульового поранення – під час бойового завдання. Там, на Курщині, зовсім поруч з рідним краєм, де народився… Йому було 28…

…За одним з фото, де вони втрьох, нині Руслана малює картину. Поволі, бо дуже важко, зізнається, братися за пензля, наносити фарбою на полотно таке рідне до болю обличчя… А ще показує донечці фото – яким був її тато: світлий, сміливий, рідний…

«Він перший взяв її на руки… І ніс її щодня у серці. А тепер ми носимо його в своєму»…

За відвагу Олексій Нібак нагороджений:
• відзнакою Президента України «За оборону України»,
• «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ,
• медаллю «Захисник України»,
• нагородою «Знак Пошани».

Честь та шана Герою… Світла пам’ять…