«Просто залишатися поруч»: історія військової з Глухова, яка підтримує родини українських воїнів

Контакти з громадами, де розташований підрозділ, відвідування поранених військовослужбовців у шпиталях, допомога у вирішенні різноманітних питань – це лише частина обов’язків секції цивільно-військового співробітництва (ЦВС) 3-го мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Однак найважчою частиною цієї роботи, мабуть, залишається спілкування з родинами загиблих військовослужбовців та тих, хто зник безвісти.

Про цю непросту службу розповіли у 3-му мотопіхотному батальйоні, познайомивши з керівницею секції ЦВС Юлією Овсієнко – військовою з Глухова.

«На повідомленнях, що отримують родини, – мій телефон»

Юлія Овсієнко добре знає, наскільки важливими для родини військового можуть стати кілька слів, сказаних телефоном. Особливо тоді, коли з позиції не виходить на зв’язок боєць.

“Коли бачу у батальйонній групі доповіді, що з такої-то позиції не виходять на зв’язок, я вже знаю, що дзвонитимуть. Хоча завжди сподіваюся, що це лише технічні проблеми”, – розповідає Юлія.

У таких ситуаціях особливо важливо не поспішати з висновками. Військовослужбовець офіційно вважається загиблим лише після того, як цей факт підтверджено у встановленому порядку. Для цього необхідно евакуювати тіло та провести судово-медичну експертизу, яка дозволить встановити особу загиблого.

До того моменту військовий має статус зниклого безвісти – навіть якщо побратими стали свідками події.

“Були випадки, коли свідки казали, що їхній товариш – «200», а згодом виявлялося, що він у полоні. Поранений, та все ж живий, – говорить Юлія. – Тому тут необхідно бути обережними. Рідні хочуть визначеності, вимагають сказати правду. Але ж правда саме в тому, що підтвердження немає”.

Найважче – чекати і не мати відповіді

Підрозділи роблять усе можливе, щоб евакуювати тіла загиблих військовослужбовців. Проте в умовах постійної загрози FPV-дронів це завдання може бути надзвичайно складним і небезпечним.

Для родини ж очікування перетворюється на окреме випробування.

Юлія зізнається: під час таких розмов доводиться чути і крик, і образи, і прокльони.

“Людей треба зрозуміти: в них ворог відібрав найдорожче. Тут перебивати не можна – буде тільки гірше. А як виговориться людина – вже тоді вступати у розмову, – пояснює керівниця секції ЦВС.

Її іноді запитують, чи має вона психологічну освіту. Насправді – ні.

Свого часу Юлія вивчилася на землевпорядника та працювала на підприємстві у Глухові – місті, де нині розташований пункт постійної дислокації батальйону.

У 2017 році вона прийшла до підрозділу діловодом. Відтоді виїжджала разом із батальйоном на всі ротації в район проведення АТО/ООС на Донеччині та Луганщині. Були там і втрати, і складні розмови з родинами.

До секції цивільно-військового співробітництва Юлія долучилася близько року тому.

Допомогти не лише пережити втрату, а й пройти всі наступні випробування

Робота з родинами не завершується після першої важкої розмови. Навпаки – далі виникає безліч практичних питань, які потребують відповідей і допомоги.

Йдеться про юридичні, соціальні та фінансові питання, оформлення документів, взаємодію з різними службами та установами.

“На початку людина потребує розуміння її горя. Та згодом треба допомогти їй із купи питань – юридичних, фінансових. Дзвоню по службах, з’ясовую, переповідаю. Це може тривати місяцями. З деякими дружинами, матерями, сестрами вже спілкуємося майже як подруги”, – говорить Юлія.

За кожним таким зверненням – не просто чергове завдання чи телефонний дзвінок. За ним стоїть конкретна людина, її родина та життя, яке війна назавжди змінила.

Саме тому роботу секції цивільно-військового співробітництва неможливо виміряти кількістю виконаних доручень.

“Іноді найважливіше, що можна зробити для людини, – не залишити її саму. Просто залишатися поруч”…