Наші за кордоном: як глухівчанин, виступаючи в театрі Монреаля допомагає Батьківщині під час війни

Суспільство 19:52, 18.11.2022
 Поділитися

Поділитися в

Безкорисливе надання допомоги потребуючим дає унікальне відчуття. Це відчуття — розуміння того, що всі українці у основній своїй масі мають велетенське і добре серце та завжди готові допомогти ближньому попри відстань.

Олексій Михайленко – відомий за океаном в емігрантських мистецьких колах актор театру “Стожари”, що поєднує українців в Монреалі. А ще він наш земляк! Чоловік наголошує: у питаннях благодійності мігранти слави не шукають, але намагаються зарадити усім, чим тільки можуть – навіть попри тисячі кілометрів, що відділяють українців від рідної землі. Олексій говорить, що у Канаді неймовірно вболівають за Україну всім серцем і душею.

Чоловік переконаний, що зараз допомога на фронті потрібна як ніколи, особливо в найгарячіших точках, саме тому згуртованість розсіяних світом українців через війну може дати потужний результат, адже кожен внесок стане в нагоді захисникам. Наразі, інтегрований у канадське середовище глухівчанин співпрацює з українською громадою Канади при театрі “Стожари”.

Про те, яким був його шлях з Глухова до Канади, і яким чином українська діаспора в Монреалі підставляє плече воїнам в найскладніший для України час, далі у матеріалі газети “Тиждень”

Розкажіть про себе

-В 2011 році ми з дружиною і двома доньками виїхали з України за іміграційною программою. Тоді при владі був ще Янукович. Наразі, живемо в Монреалі, де офіційно визнані дві мови, це – англійська і французька. Потрапивши сюди, нам довелося починати з “нуля” все життя: активно вивчати мову, знайомитися з культурними традиціями, облаштовуватися на новому місці. На момент від`їзду молодшій доньці було три, а старшій – сім років. Діти виросли тут, знають українську і російську, але менталітет у них вже канадський. Якщо лаконічно, то вони канадці, з якими можна спілкуватися українською і російською, доньки знають своє коріння, а завдяки технологічному прогрессу мають змогу спілкуватися з ріднею через океан. За 11 років діти не були на малій Батьківщині, а ми з дружиною Тетяною приїздили відвідати рідних у 2017 році.

На даний момент я працюю IT-сфері, а жінка – в бухгалтерській компанії. Старша донька вступила у військовий виш, вирішивши піти по стопам свого дідуся, чим дуже пишається.

Олексій розповідає, що навчався у ЗОШ №3, а після – здобув освіту у Глухівському агротехнічному коледжі та Глухівському національному університеті. Саме у виші він захопився сценічним дозвіллям, яке потім вже, у Монреалі, стало для нього невід`ємною частиною життя:

-Під час навчання в університеті в нас було розвинена художня самодіяльність і досить багато студентів віддавали перевагу творчому шляху, відвідуючи місцевий Будинок культури на базі якого функціонував дитячий театр. Я також вирішив спробувати свої сили в цьому напрямку. Як виявилось згодом, це були мої перші кроки на мистецькій ниві, адже я приймав участь в дитячих спектаклях на новорічних святах, не відчував страху виступати на головній сцені в центрі міста.

Коли ми сім`єю переїхали до Канади, то мені спало на думку, як було б добре знайти однодумців саме на грунті спільних театральних інтересів. На той час був   популярним монреальський форум “Розговори.сom”. Звідти я дізнався, що жінка з Казахстану вирішила створити театр під кумедною назвою “Лабораторія №1”. Та який театр без акторів? Я мав твердий намір знову вийти на сцену, тому ще до анонсу кастингу на підбір сценічних героїв зв`язався з організаторкою і був зарахований в актори. Потім вже я долучив до театрального життя свою дружину і дітей. Поки ми відігравали сцени – доньки були нашими глядачами і критиками.

Переломним став 2014 рік, коли атмосфера в театрі перестала бути невимушеною, вона більше не співпадала з моїм світоглядом, баченням подій в Україні. Нас запрошували на вистави, спектаклі, але вже відчувався значний дискомфорт. Я ніколи не приховував своєї позиції, напроти – підкреслював своє ставлення до подій, що відбувалися в країні, зокрема на Донбасі. Отже, приходив у театр з українською символікою. Натомість, в тому колективі були люди, які приходили з російською. Зважаючи на те, що відбувається, я вимушений був вийти з кола театралів, де на політичному підгрунтті було певне протистояння точок зору.

Доленосна зустріч і перша роль у складі легендарної трупи 

-В тому театрі була спільнота “Зутріч”, яка всебічно допомагала новоприбулим українцям. Я долучився до них. Вони з особливою шаною ставилися до традицій відзначення свята Івана-Купала. Тож, в липні, іноді в серпні ми разом виїзджали на відпочинок до лісу, де розпалювали багаття, стрибали через вогонь, що створювало відчуття захоплюючої атмосфери. Потім вже стали організовуватися і новорічні свята. Під час однієї з таких зустрічей я був глядачем. І в момент лотереї чи гри хтось зі знайомих витяг мене на сцену, в результаті чого вийшов своєрідний комедійний експромт, який схвально сприйнявся присутньою публікою.

За щасливим збігом обставин після цього до мене підійшла жінка, яка назвалася режисером українського театру “Стожари”. Він об’єднує акторів, що належать до різних організацій, конфесій та поколінь. Але спільне для всіх у Стожарах – бажання ділитися тим, що хвилює. А Оля Онищенко – режисер, постановник, сценарист, вона – серце цього театру. Перша вистава, в якій я вже приймав участь називалася “Східні канікули” по роману сумського письменника Євгена Положія “Іловайськ”. З дозволу автора наша режисерка зробила спектакль. Ця книга будувалася на розповіді окремих подій, що відбувалися на сході. Оля провела сюжетну лінію між історіями, тобто адаптувала під виступ на сцені. В постановці драматичної п`єси були задіяні 30 людей і вона знайшла відгуки в серцях багатьох глядачів. Ми показали “Східні канікули” в Оттаві та Торонто.

Сюжет наступної вистави підказали події в Україні, коли усі ми жили пафосом і болем Майдану, коли потужна хвиля українського патріотизму прокотилася по всьому світу. Вистава “Стіна” була написана Олею, вона про події Революції гідності.

Після реалізації двох масштабних проектів, сповнених життєвих переживань, колективно було вирішено розбавити жанрову тематику і поставити спектакль “За двума зайцями” на монреальсикй лад. На початку лютого ми почали ходити на репетиції. Але, за збігом трагічних обставин, тобто з початком війни всі вони зупинилися. Люди приходили в “Стожари” виплеснути накипіле, всі ділилися емоціями і почуттями. Хтось у цій атмосфері знаходив спокій. Оля спрямувала вектор діяльності на проведенні практикумів «Адаптація» з метою психологічної підтримки в умовах війни. Люди, які відчули на собі жахи вторгнення ділилися своїм болем. І ці розмови перенеслися в більш публічну площину через трансляції на фейсбуці. Згодом ці курси-антистрес призупинилися, а ми поновили репитиції.

Роль поганця стала викликом

-Наступним проектом стала вистава «Погані дороги» за п’єсою Наталки Ворожбит у постановці Ольги Онищенко. Ця п`єса про справжні історії початку війни між росією і Україною, яка точиться з 2014 року. Наша режисерка розіслала всім слова. Тут варто зазначити, що «Стожари» – театр, розрахований на широкого глядача, без вікових обмежень. Але “Погані дороги”, враховуючи специфіку і лексичні аспекти, більше підходить для вікової категорії 16 +.

Коли я вперше отримав слова, то звернув увагу на роль сепаратиста. Тоді я подумав: «Ну який дурень буде це читати? Це ж звір у людській оболонці!». Ніхто не хотів грати цю роль. Перед стартом репетицій режисер дає читати всі ролі кожному актору – таким чином визначаємось, у кого найкраще вийшло виконати того чи іншого персонажа. Ось так, за іронією долі, коли випала моя черга, всі одноголосно зійшлися на думці, що поганця буду виконувати я. Звісно, що я був не в захваті, це м`яко кажучи. Думав, чи погоджуватися, адже в нашому театрі все відбувається за покликом серця і вибір є завжди. Після коливань, все ж таки вирішив зробити виклик самому собі і перевтілитися у негативного персонажа. Репетиції давалися не просто, після кожної занурювався в себе, хотілося вимити руки, обличчя, змити з себе ніби якийсь бруд. Але потім налаштував себе, і на фінальний результат діапазон моїх протиріч не вплинув. Емоційно було важкувато, бо раніше я грав кота-Базіліо, батько двох дівчат. А тут за сюжетом третьої новели – полонена українська журналістка, яку намагається зґвалтувати російський окупант, однак вона замість пручання освідчується йому у коханні, чим абсолютно збиває його з пантелику.

Що для вас театр?

-Коли я вперше попав в український театр я знайшов спокій, однодумців та друзів. Для мене, репетиції і фінальний акорд розташовані на одному щаблі, адже намагаєшся викладатись на всі 100%. “Стожари” – схожий на організм, де кожна людина і є гвинтиком цілого механізму, кожен відтворює свою важливу роль. Зараз до нас приходить чимало молоді, які своєю кипучою енергією задають ритм, привносять нові ідеї. Для нас всіх театр – це віддушина.

Виступаючи тут ми можемо підтримувати воїнів, що нині стримують ворожий наступ. Зібрані кошти від вистав скеровуються в Комітет Допомоги України.

***

Завдяки глядачам, спонсорам, організаторам вистави «Погані дороги» вдалося зібрати $5460, які пішли на замовлення броньованого МедЕваку для 46 десантно-штурмової бригади на Херсонському напрямку від театралів. А вже після вистави місцеві меценати Оксана і Богдан задонатили ще $5000, які будуть спрямовані на придбання дронів для ЗСУ!

P.S.: Приклад українців, що живуть у Монреалі чудово доводить – у час спільної біди українці, мов мурашки, збираються у велику спільноту, люди не забули і не відвернулися від біди в Україні, організувалися в громади, асоціації, спільноти, знайшли контакти між собою і, об’єднавшись усі разом в єдине ціле, зробили і продовжують робити добро. Далеко від Батьківщини, та поруч із кожним із нас – навіть за кордоном українці залишаються українцями.

Підсумком розмови становиться красномовна фраза нашого земляка Олексія Михайленка, яка дуже влучно задає тон розмови та характеризує відношення співвітчизників-емігрантів до тих, хто залишається вдома попри сумну реальність: “Ми впевнені, що Україна переможе! І після Перемоги ми й надалі будемо допомогати українцям. Хоч нас і розділяє океан, але – ми разом!”

Юрій Журавель (лідер групи “От Вінта!”), наш земляк Олексій Михайленко і Григорій Гладій після вистави “Східні канікули”

Олексій Михайленко з дружиною Тетяною та доньками

Біля стенду театру Стожари на українському фестивалі в Монреалі

О.Михайленко, сцена №5

 

comments powered by HyperComments
Нагору