​Між Глуховом і Соснівкою: марафон незламності жінки, яка не покинула рідний дім

​У свої сорок один Світлана Мірошниченко виглядає як жінка, чия внутрішня опора міцніша за бетонні перекриття. У неї відкрите обличчя, загартовані працею руки й погляд, у якому немає й крихти паніки – лише спокійна, майже сталева зосередженість.

Коли дивишся їй в очі, розумієш: перед тобою людина, яка давно навчилася домовлятися зі своїм страхом. Це погляд того, хто прийняв правила життя на межі, де звичайний похід за хлібом перетворюється на випробування волі.

​Сьогодні Соснівка в Шалигинській громаді наче острів, відрізаний від великої землі. Громадський транспорт сюди більше не заходить. Шлях обірвався того дня, коли ворожий снаряд поцілив у рейсову маршрутку. Водій тоді встиг дивом висадити пасажирів і врятуватися сам, але сполучення з цивілізацією на тому й скінчилося.

Тепер, щоб дістатися міста, треба або платити шістсот гривень місцевим водіям за ризик, або йти пішки. Для Світлани вибір очевидний – вона береться за дорогу довжиною у дванадцять кілометрів.

​Її ранок починається о пів на шосту. Поки навколо ще панує передозвітня тиша, Світлана вже крокує крізь хуртовину та мороз по розбитому бездоріжжю, аби встигнути в Глухів до лікаря чи по необхідні продукти.

У цій дорозі головне – слух. Вона йде і буквально ловить кожен звук, бо небо над головою давно перестало бути безпечним. Буває, тільки вийде за поріг, як над хатою вже виють дрони. Ці залізні хижаки неодноразово переслідували її на відкритій місцевості. Сховатися там ніде, хіба що впасти в глибокий сніг, злитися з білою пусткою і не дихати, поки механічне гудіння не стихне десь за обрієм.

​Світлана розповідає про це без надриву, як про звичайні сільські будні. Згадує, як годину простояла нерухомо на власному подвір’ї, затамувавши подих під прицілом дрона, що завис прямо над головою. Вона просто дивилася йому «в очі» і чекала, поки той відлетить.

Так само, на грядках, вона перечікувала небезпеку під час прополки – просто лягала в борозну, стаючи єдиним цілим із рідною землею.

Навіть коли від вибуху КАБу її дім буквально підстрибнув, а стіни вкрилися глибокими тріщинами, жінка не опустила рук.

​На запитання, чому не виїжджає, Світлана відповідає просто – тут мама, яка нізащо не покине рідний поріг, тут корова, кози й птиця, за яких вона у відповіді. Це коріння, яке не вирвати жодним обстрілом. Світлана пристосувалася, навчилася жити в ритмі прильотів і знаходити сили там, де інші бачать лише розпач.

​Її історія – це історія сотень жителів нашого прикордоння. Це люди-кремені, які своєю щоденною присутністю, своєю працею на городах під гул дронів і своєю впертою ходою по засніжених дорогах тримають цей край.

Вони стверджують життя там, де його намагаються знищити. І поки такі жінки, як Світлана, тримають свої домівки, поки вони йдуть свої дванадцять кілометрів всупереч усьому – доти стоїть і наша земля.

Бо незламність має не металевий присмак, а запах свіжого хліба, рідного обійстя та неймовірної людської гідності!