Медикиня з Глухівщини кілька годин провела біля пораненої дитини на руїнах житлового будинку

Війна загартувала українську націю сповна: бо хто тепер може вважати, що наші жінки – слабка стать? Адже жінки на рівні з чоловіками захищають нашу землю, боронять її від окупантів ціною власного життя. Українки на війні – це не дивовижа, а реалії нашої країни. Одна із таких жінок – тендітна Катерина Сухенко, яка залишила спокійне життя позаду – тепер її рутина складається з ризику та порятунку не тільки наших бійців, а й людей, що потерпають від ворожих обстрілів в зоні бойових дій. Її історію переповідаємо далі.

Катерина родом з с. Перемога. Там свого часу вона закінчила школу, вступивши до Глухівського медичного коледжу. Маючи наполегливу натуру, дівчина здобула медичний фах і переїхала до столиці. У Києві героїня статті працювала у Центрі щелепної-лицевої діагностики. Виконувала би й надалі свій професійний обов’язок, аж поки 24 лютого рідну неньку не почали поливати свинцем з усіх видів зброї. Так, велику війну Катя зустріла у серці нашої Батьківзини. Але спокійно спостерігати за тим, що відбувалося, дівчина не змогла. Тому звернулася у столичний центр комплектування, щоби піти на фронт добровольцем. Вона була переконана, що її знання і практика стануть в нагоді, особливо в такий буремний час. Катіна зброя – це ліки, турнікет, бинт, знеболювальні, кровозупинні препарати.

«Як медик, хотіла допомогти, зробити свій внесок, бути корисною для своєї країни. Це був свідомий вибір. Спочатку я служила на посаді медика у ТРО. А вже потім мене зарахували до лав ЗСУ. Нині виконую завдання на Донеччині», – ділиться співрозмовниця.

Врятоване життя

Напередодні Великодня ворог відкрив вогонь по Слов’янську. Поцілили у багатоквартирні будинки, пошкодили приватні, понівечили будівлю школи. В одному з п’ятиповерхових будинків через влучання снаряда були зруйновані верхні
поверхи. Ворог гатив по житлових районах міста із систем С-300. Коли почалися ракетні прильоти, Катерина разом з побратимами машиною слідували на завдання. Через масовані обстріли вони вимушені були зупинитися. Таким чином бійчиня опинилися в епіцентрі драматичних подій:

«Ми їхали на завдання і почалися прильоти по багатоповерхівкам. Нашу машину також побило, ми зупинилися. У мене з собою в багажнику був рюкзак з тактичною медициною та медична сумка. Я відразу почала гучно звертатися до людей, що медик, пропонуючи допомогу. Постраждалі підходили з дрібними саднами. Потім, під пильним керівництвом командира, хлопці почали розбирати завали, намагались знайти маленького хлопчика, мама якого сильно кричала знизу. Трохи згодом вони виявили 14-річну дівчинку. Вона потребувала негайної допомоги. Тоді я прийняла тверде рішення піднялася на четвертий поверх, який був засипаний п’ятим і разом з рятувальником ми почали діяти. Простір, в якому знаходилися, був дуже обмежений – у нашому випадку ми не могли вдвох стояти. Тобто, один сидів, а інший стояв, так і мінялися по черзі. По-іншому було неможливо. І працювали ми в одному шоломі на двох, бо рятувальник Міша перед цим віддав своє спорядження молодому хлопцю», – розповідає Катерина.

Весь цей час, а це понад три години, розтрощені ракетами плити нагадували про себе небезпечними звуками, продовжуючи руйнуватися. Багатоповерхівка являла собою щось на кшталт карткового будинку – його крихка пошкоджена конструкція могла впасти в одну мить. І в цій максимально небезпечній обстановці наша Катерина з рятувальником Михайлом не покинули юну Софію. Як розповідає медикиня, права кінцівка дівчини була привалена так, що вона не могла рухати пальцями. До того ж, постраждала час від часу починала втрачати свідомість.

«Дівчинка весь час питала про батьків. Мама Софії вижила, а батько загинув. Але найстрашніше було почути від дитини слова «Господи, дай мені вмерти», – згадує Катя.

Провівши біля пораненої Софійки кілька годин, ризикуючи найдорожчим у світі – власним життям, Катерина скромно оцінює свій вчинок. Не хизується і не вихваляється. Говорить, що мусила вчинити саме так. Найвищою нагородою для неї стало врятоване життя Софії. Дівчинку шпиталізували до лікарні, де після огляду лікарі констатували перелом ключиці. Зараз вона знаходиться під пильним наглядом медиків. Повертаючись у минуле, Катя розповідає, що піднявшись на 4-й поверх напівзруйнового будинку спочатку трохи розгубилися, бо це був її перший досвід надання медичної допомоги в
екстремальних умовах. Емоції давали про себе знати.

«Дякую нашому командиру, він взяв ситуацію в свої руки, коригував дії кожного, організовував евакуацію поранених з будинку, вправно налагодив розбирання, в яких на рівні з усіма приймав участь», – говорить медикиня.

Подолавши невпевненість Катя зібралася, згадала все, чому навчали у рідному освітньому закладі і діяла згідно протоколу. Катерина красномовно дякує всім лікарям і викладачам альма-матер за набутий неоціненний досвід в роки студентства.

В свою чергу, очільниця Глухівського медколеджу Тереза Терещенко пишається випускницею Катериною Сухенко і
адресує щиросердні слова вдячності батькам дівчини за те, що виховали справжню людину й гідну доньку своєї Батьківщини.

Варто додати, що наша землячка здобуває другу освіту у Глухівському педагогічному університеті, встигаючи писати
у перервах між відпочинком і бойовими завданнями, курсові роботи. Катерина впевнена, знання ще нікому не нашкодили, тож вік живи – вік навчайся!

P.S.: Для 20-річної Каті це перша ротація на передову. Користуючись нагодую, я питаю, як батьки сприйняли її рішення вступити до лав ЗСУ, адже вона ще зовсім юна і війна нікого не щадить. Медикиня відповідає, що мама дуже чутливо
ставиться до її вибору, але приймає ситуацію. За цей час мама з донькою відпрацювали вже свій ритуал – вранці і ввечері
обов’язковий зв’язок телефоном, щоб почути заповітні дончені: «Все добре, мамо!»