Глухівчанин розповів про службу на передовій
Поділитися в
Копіювати посилання
Два роки, як Україна відважно відстоює свої землі та світові цінності. Війна прокотилась кожним містом і селом. Але по-особливому її відчуваєш тут, на Донбасі. Ми проїжджаємо Курахівське водосховище в напрямку ближче до вогневої лінії.
В самому місті більш ніж половина житлових будинків розбиті щоденними обстрілами російської армії.
Наразі в прифронтовому Кураховому приблизно 4000 людей – це місцеві жителі, ще є ВПО, які перемістилися в місто з Мар’їнки, Вугледара та Красногорівки, залишилися і продовжують працювати.
Кілометри скорочуються, тут вже проїжджають БМП, танки та інша військова техніка. Нею керують ті, хто тримає цю землю.
До лінії фронту зовсім близько. Та це не лінія фронту, а лінія життя, за яку наші хлопці борються щодня.
Техніку переміщуємо вночі, щоб по нас не працювали “Ланцети”
Миколі в лютому виповнилось 46 років. Він старший майстер взводу технічного забезпечення 72-ої бригади, 2-го батальйону. Родом із міста Глухів, що на Сумщині. Тож, коли 24 лютого ворожі колони сунули його рідною землею, він вирішив, що буде в лавах ЗСУ.
Зараз чоловік виїжджає на передові позиції, допомагає в ремонті техніки та підготовці її до бою.
БМП важить орієнтовно 13,5 тонни, і от треба на неї швидко перевзути гусениці вагою півтори тонни. Це все займе близько 2 годин. Потрібно робити все швидко, бо хлопці мають знову їхати на позиції.
“Зазвичай, переміщення техніки робимо під покровом ночі, щоб ворог не бачив”, – каже боєць.
На запитання “Що найстрашніше в цій війні?” він відповідає: “Це втрачати”.
У Миколи позивний “Редактор”, бо в мирному житті чоловік працював в обласному друкованому ЗМІ.
“Я любив свою роботу. Буває, часом роблю фото побратимів тут, вже на війні. Це такий марафон ризику, безперервної боротьби за кожен сантиметр території”, – ділиться боєць.
І нічого не може бути гірше втрати. Ми стоїмо за перемогу, але люди мають знати, як вона важко дається. Буває, я лише познайомився з побратимом, дізнався всі його смаки, таємниці, а потім раз – і він тільки на фото чи відеозаписах. Так не має бути“, – впевнений Редактор.
Війна навчила, що життя одне – іншого в нас нема. Микола пригадує, як в одному селі, де була розбита школа, у вікні валявся стенд з написом “У кого спросить?”. І відразу відповідь сама відкривається. Бо російською тут вчили, зростали цією мовою і пожинають “братні” прильоти.
Хлопці втомлені повертаються з передової в одне з сіл, щоб просто виспатись і вмитися, бо далі знову туди, де вже втратили лік залпів.
Цінність – побачити їх знову
Одного разу, неподалік у посадку росіяни скинули КАБи – шістьох побратимів присипало землею. Важкий ґрунт почав перекривати дихання. В одного з бійців у руках залишилась міцно затиснута рація, яка й врятувала його побратима. Воїн встиг повідомити своїм про ситуацію, в якій вони опинилися.
На війні дуже змінюються цінності. Ти починаєш більше задумуватись про рідних, про час, який так хочеш провести з ними.
Микола, який мобілізувався навесні 2022 року, каже, що жодного разу не пошкодував через свій вибір, це рішення. Адже вдома на нього чекає семирічний син та кохана дружина. І якщо він не стоятиме тут, на підступах до Курахового, то російські загарбники знову посміють реваншувати й сунути на його рідну Сумщину.
Тому відповідь на запитання, чому він тут – очевидна. Це наша земля, де ми будемо окопуватись та закопувати ворога.
