Директорка Глухівського медколеджу згадує ніч удару “шахедів”, що забрала 12 життів
Поділитися в
Копіювати посилання

Ніч 18 листопада 2024 року назавжди розділила життя Терези Терещенко, директорки Глухівського медичного коледжу, на «до» і «після». Два російські «шахеди» влучили в гуртожиток, де жили працівники закладу та внутрішньо переміщені мешканці прикордонних сіл. Тоді загинули 12 людей. Через рік кожен звук, кожне слово, кожен спогад усе ще болить.
Це була звичайна пізня осінь. Тереза з чоловіком уже лягли спати, коли вибух раптово розірвав тишу. Інстинктивно – у коридор із двома стінами. Затамоване дихання. Другий удар. Крізь вікно – загравa. Дзвінок від працівниці гуртожитку: влучання, горить дах. «У мене все обірвалося… Там же люди», – пригадує Тереза Терещенко.
У гуртожитку жили 46 осіб: працівники, переселенці, жителі прифронтових сіл, що змушені були тікати від постійних обстрілів. Коледж облаштував для них тимчасове житло – з теплом, турботою та бажанням дати бодай трохи спокою. Директорка знала майже кожного в обличчя.
Попри страх і безупинний політ «шахедів», подружжя побігло до гуртожитку. Уже за 200 метрів – уламки, повалені гілки, дроти. А потім – зруйнована будівля корпусу. І порожня чорна діра всередині гуртожитку з 5-го по 1-й поверх.
«Я кричала… цей образ не згасне ніколи».
Рятувальники, місцеві жителі, працівники – усі розбирали завали по цеглинці. Виносили тіла. Виводили поранених. Терещенко разом із завідувачкою гуртожитку обдзвонювали кожного з проживаючих. Раділи, коли хтось відповідав. Мовчання різало душу.
Їй довелося стояти біля рятувальників і впізнавати загиблих.
«Ті, з ким учора говорила, – лежали в чорних пакетах. Найважче – опізнати молодого хлопця… Сина нашої мешканки, яку ще боролися врятувати в лікарні. Не змогли».
Ніч минула без сну. Але роботи ставало лише більше: організація евакуації речей, захист майна коледжу, координація з поліцією, рятувальниками, СБУ, зв’язок із родинами і паралельно розбір завалів. Поруч були колеги. І чоловік, який, залишаючись у тіні, рятував Терезу в моменти чергових загроз: «Коли рятувальники кричали “Ховайтесь!”, він тягнув мене до укриття».
Наступного ранку приїхало обласне керівництво. Постало питання – чому там жили люди, хоч місто перебувало під обов’язковою евакуацією. Відповідь була: письмові відмови від евакуації. «Вигнати я їх не могла – жаліла. Вони боялися повертатися у свої зруйновані домівки».
Директорці довелося знову заходити в небезпечну будівлю за документами.
Серед тих, хто пережив ніч, — чергова Людмила Полятикіна. Вона вибралася з-під завалів і, не зважаючи на власні травми й контузію, рятувала стареньких і поранених. «Вона – справжня героїня», – говорить очільниця.
Сьогодні, через рік після трагедії, директорка коледжу знову повертається в той день – у думках, болю та молитві.
«Мене тоді вважали винною. Це було важко. Але я витримала завдяки колегам, друзям, рідним. І завдяки тим, кого вже не повернути».
У пам’яті 12 загублених життів. 12 людей, що стали ангелами тієї ночі.
«Спочивайте з миром, дорогенькі… Ми молимося за вас. І за мир – для всіх нас».
