Бій через гуманітарку у Глухові

Анонсована інформація про роздачу гуманітарної допомоги сім’ям з дітьми до 18 років стала подібною до бомби уповільненої дії. Вибуху було не уникнути, адже за продуктами кинулися і старі, і малі. І так сталося, що свідком вищезгаданої детонації стала я.

Чи потрібна була мені та сама горезвісна гуманітарка? Так, потрібна! Адже ця допомога – хороша підмога сім’ям, які живуть від зарплати до зарплати і не підпадають під жодну категорію пільговиків. Тому я твердо вирішила викроїти час у понеділок, щоб одержати продукти. І розраховувати в цьому питанні я могла тільки на себе, без малої надії на бабусь та дідусів. Відпросилася з роботи, прийшла до РБК на початку дванадцятої. Окинувши поглядом так званий зал очікування, де смиренно стояли бажаючі здобути гуманітарку, я подумала, що людей приблизно п’ятдесят, а отже треба зайняти місце і чекати своєї черги. Запитавши, хто крайній мені сказали, що таких немає і потрібно писатися в список.
Я вписала себе і подругу, яка вже поспішала до пункту роздачі допомоги. 216-а! Ну то й що? Мене зовсім не збентежив номер у списку, який перевалив за 200. До того ж, судячи з наявної ситуації, більшість тих, хто вписав себе в список, була  просто відсутня. А це давало надію піти звідти не з порожніми руками.

Незважаючи на те, що в залі було мало людей, черга рухалася надто повільно. Адже допомогу давали одразу на всіх членів родини. Тобто, кожному 5 кг борошна, 4 упаковки спагетті, пачка вівсянки та пляшка соняшникової олії. До того ж левову частину часу займало саме оформлення. Треба було хутко вписати дані на папір і вбити їх у комп’ютерну систему. Все для обліку, щоб потім не було плутанини на випадок отримання нового виду допомоги. Працівники старалися щосили. Але на зменшення потоку людей, звичайно, це жодним чином не впливало. Люди йшли, йшли та йшли. Навіть коли дівчата, які стояли позаду, відповідали, що на сьогодні список черги закритий, для людей це не було переконливим аргументом. Вже після нас із подругою, що замикали сумнозвісний список, зібралася інша, жива черга. І кожен плекав надію отримати своє, всупереч логіці. Адже до закриття роздачі залишалося три години.

Між тим, надія забрати гуманітарку згасала щоразу, коли в чергу підходили люди зі списку. Ні, вони не стояли, як я стояла з подругою та інші попереду і за нами. Вони займалися своїми справами, часу даремно не втрачали. Тоді як ми, виходить, всі ці години тяжкого очікування, тримали для них ту саму чергу. Виходить так.

І поки одні смиренно дотримувалися принципів натовпу, інші – не парилися, висловлюючись сленгом. Просто підходили і казали: “Я 116-й, ось і моя черга”. Але з боку це виглядало так, що людина вклинюється в потік тих, хто чекає, без будь-якої черги (а так по суті і було), бере своє і йде тільки на підставі того, що він вписав себе в список, але не обтяжував себе стоянням з усіма випливаючими наслідками!

Ближче до закриття черга особливо не зменшилася, але ми були майже наступними. Увійшовши до становища, працівники продовжили відпуск гуманітарки ще на годину. Не витримуючи, люди потроху стали розходитися. І коли залишалося обслужити 12 людей, нам сказали, що на сьогодні все. У тих, хто був на роздачі, не було жодних сил відпустити нас. Щоправда, на обґрунтовані докази людей нам пішли назустріч, пообіцявши прийняти вранці першими. Адже ми простояли фактично п’ять годин даремно… Контролюючою весь процес роздачі гуманітарки було складено список із 12 прізвищ.

Наступного ранку біля вхідних дверей РБК зібралося чимало людей, які складають свій обліковий список із охочих отримати допомогу. Осібно трималися ті, кого обіцяли прийняти вчора поза чергою. Люди не вірили, що сьогодні їм вдасться піти не з порожніми руками. На годиннику без двадцяти дев’ята. Я запропонувала зайти в будівлю та вже там чекати. Усередині було дуже багато людей, ніхто не готовий був до того, що до них додадуться ще дванадцятеро та ще й у перших рядах. Заради справедливості, їх можна зрозуміти, адже вони не знали, як було напередодні. Пробравшись струмком крізь натовп, ми впритул підійшли до початку, упершись у літнього чоловіка та жінку приблизно такого ж віку.

Удвох вони одразу ж зчинили гвалт, мовляв куди лізете, ми тут з шостої ранку. Жінка страждально видала: “Ви з шостої, а я з 12-ї ночі!”. Тим часом я докладно окреслила обставини, де на нас закінчилася черга і що є список із 12 осіб, яких обіцяли обслужити першими. Залізні аргументи тільки роздерли старого. Замість діалогу він накинувся на чоловіка, що був поряд зі мною. Почав бити кулаками в груди, по обличчю. Подруга кинулася рознімати, схиляючи до розсудливості. Тут же до місця бійки підійшов чоловік років 40-ка, щоб “поставити на місце” всіх нас. Мовляв, учора залишилося у минулому, а сьогодні новий день, а отже, нові правила, відповідно новий список. Тому, йдіть у кінець і чекайте! Жодні вмовляння, роз’яснення не спрацьовували – він уперто продовжував твердити своє. Але й ми не здавались. Адже добре, коли є бабусі та дідусі, на яких можна покласти цю місію. Інша річ, коли отримати допомогу за вас просто нікому, а роботу при цьому ніхто не скасовував. До того ж, нам обіцяли видати допомогу…

Працівниця міськвиконкому, яка підійшла до місця видачі, ввела присутніх у курс справи, пояснила ситуацію. І якщо більшість загалом почули її, то старий із бабцею не вгамовувалися. Нарікали на зухвалу молодь, сипали звинуваченнями та прокльонами, хапалися за серце, вигукуючи: “Сталіна на вас немає!”.

Незважаючи на холівар, нас все-таки, як і обіцяли, обслужили першими. Підхопивши важкі пакети з продуктами, ми з подругою вийшли на вулицю. З почуттям післябойової битви, не інакше… Незабаром подруга поїхала на таксі, я ж продовжувала чекати машину. Тим часом, з будівлі РБК вийшла та сама парочка. Дідусь голосно, так щоб усі чули, лаяв на чому світ стоїть мене та подругу. Жінка його охоче підтримувала: “Сууууки, які нахабні суууууки”. Тобто, поки вони вдвох перебували в будівлі, абияк намагалися тримати марку, щоразу закликаючи до нашого смирення через їхній літній вік. А тут, коли вже ніхто не бачить, душа розгорнулася в баяні. Помітивши мене, дід заматюкався ще дужче. Більше того, звернувся до тих, хто чекає на вулиці, з проханням вліпити мені гарненько (тільки смачним таким матом). Ледве стримуючись від провокації я дістала телефон, сказавши, що можу забезпечити дідусеві популярність, якщо той не припинить. Тоді той плюнув і махнув рукою, сів на старенький мотоцикл і з протяжним “Сууууука…” помчався геть.

PS: Висновок такий – я дуже дякую всім причетним за отримання гуманітраної допомоги! Водночас щиро співчуваю працівникам, яким щодня доводиться мати справу з величезною кількістю людей. І нерідко, сварливими, агресивними скандалістами. Списки, що складаються активістами, не повинні ставати панацеєю для записаних у них. Адже далеко не всі з нього стоять у черзі. Тут має працювати виключно принцип “живої” черги. Це буде чесно та справедливо. І насамкінець, де б ви не були, залишайтеся людьми – це і відрізняє нас від звірів!