Квіти на згарищі болю: Есманьська громада вшанувала загиблих мешканців гуртожитку

Суспільство | 10:31, 18.11.2025
 Поділитися

Поділитися в

У світанковому холоді сьогодні Есманьська громада зібралася на скорботну церемонію – голова селищної ради Сергій Мінаков разом із місцевими мешканцями поклали квіти на могили загиблих, чиї життя рік тому жорстоко обірвала ворожа атака по гуртожитку в Глухові. Цими тремтливими рухами, цими квітами, схиліннями голів – громада ніби щільно зіткано шепотом пам’яті, який не дає забути їхні імена, їхні мрії, їхні історії.

Трагічна ніч, яка розділила життя на «до» і «після»

Вечір 18 листопада 2024 року закарбувався в пам’яті як страшна сторінка: о 23:20 над Глуховом пролунали два потужні вибухи – російські дрони-камікадзе типу “Шахед” поцілили в гуртожиток, де жили переселенці.

Першим влучанням було завдано удару просто в житлову п’ятиповерхівку, а другий дрон, як свідчить голова міста Глухова Надія Вайло, повернувся, щоб «добити те, що лишилося».

Під уламками знайшли тіла дванадцяти людей – серед них жінки, літні люди, діти. За попередніми даними, 12 загиблих – серед них було двоє дітей. За даними прокуратури, спочатку офіційно говорили про 6 загиблих і 11 поранених.

Люди, за якими стоїть громада

Найбільша трагедія — родина переселенців із Есмані: 43-річна жінка і її два сини – 21-річний Василь та 7-річний Нікіта – не вціліли. Їхній батько вижив і виживає з цією втратою.

Але це не всі – за даними розслідування, серед загиблих також:

Тетяна Чала (з села Уланове) та її сини: 20-річний Василь Нестерчук і 7-річний Нікіта Чалий.

Світлана Орлова (з Уланового) та Михайло Харченко – чоловік, який приїхав у гуртожиток за продуктами.

Тамара Верещагіна і її син Володимир Верещагін із села Суходіл.

83-річна Марія Гейко.

Марія та Микола Волончук з села Кучерівка, теж мати з сином.

49-річна Тетяна Лисенко зі Студенка.

Імовірно, Лідія Родителєва-Процик із села Пустогород – її тіло було знайдено, але остаточного підтвердження фізичної ідентифікації досі немає.

Ці люди – не просто статистика. Кожне ім’я – окрема історія, окреме серце, яке зупинилося занадто рано.

Пам’ять, як світло в темряві

Сьогодні, покладаючи квіти, громада Есмані ніби торкалася душ загиблих – торкалася з шаною, з болем, з любов’ю. Сергій Мінаков, стоячи поруч із рідними та сусідами, промовляв, що їхня пам’ять – це нескінченний вогонь, який не згасне. Цей вогонь – не просто символ, а обіцянка: ми не забудемо. Ми продовжимо говорити про них, згадувати їх в молитвах, дбати про те, щоб трагедії не повторювалися.

Свічки, які мерехтіли на могилах, квіти, покладені з тремтячими руками – усе це стало мовчазною молитвою за тих, кого вже немає, але хто назавжди залишився з нами у спогадах.

Голос родин і громади

Сьогодні серед людей можна було почути тихі слова: «Вони мріяли, як і ми», «Скільки планів не судилося збутися», «Цей біль – наш спільний». Родини згадували не тільки трагедію, а й те, якими були їхні рідні: люблячими, турботливими, повними надій. І саме це було найбільше – не просто втрата, а втрата майбутнього, втрата мрій.

Селищний голова Мінаков говорив про те, що громада має обов’язок не лише вшановувати пам’ять, але й будувати майбутнє, в якому варто жити заради їхніх імен.

Він підкреслив, що збереження пам’яті – це не лише запис у реєстрі, не лише щорічні заходи. Це щоденна робота: у слові, у вчинках, у спільній підтримці тих, хто залишився.

Біль, який не загоюється, але дає силу

Цей рік після трагічної ночі був для Есманської громади роком скорботи, але й роком єднання. Біль, що залишився, – як невидима тінь, яка супроводжує кожного, хто пережив втрату. Але одночасно ця тінь і світло. Світло пам’яті, яке об’єднує, змушує дбати, любити, не забувати.

Кожна квітка сьогодні на могилах – це промінь світла в темряві, кожна схилена голова – обіцянка: ми пам’ятаємо. І це – не просто данина минулому. Це голос у майбутнє, що каже: їхня історія частина нашої, їхня пам’ять фундамент нашої сили, їхнє життя наша відповідальність.

 

comments powered by HyperComments