З фотоапаратом і автоматом: історія одного нашого земляка, підрозділу якого необхідна підтримка

Я роблю один і той же знімок двічі.
                                                                              Спочатку серцем, потім камерою…

(Всім військовим кореспондентам присвячується)

Життя багатьох глухівчан, як і всіх українців загалом, можна умовно поділити на два етапи – мирне, буденне, яке існувало до лютого 2022 року. І інше – криваве та трагічне після нападу ворожого агресора: з розривами крилатих ракет, зруйнованими дитячими садочками, лікарнями, школами, скаліченими тисячами людських доль. Події кривавої ночі, коли ворожі танки та артилерія противника ввірвалися на територію Сумщини, стали переломними для багатьох містян – кожен свідомий громадянин Глухова, незалежно від того ким він був до початку агресії, будь то вчитель чи лікар, фермер або власник приватного бізнесу, взяли до рук зброю і мужньо стали на захист нашої малої Батьківщини, землі наших батьків та дідів. Вчорашні шкільна указка, скальпель або набір слюсарного інструменту були заховані в полиці до остаточної перемоги над тираном. Пекарський ковпак і білий халат також були завішані в шафи. Їм на зміну прийшла зброя: холодна, з запахом пороху, гаряча, що аж закипала від постійних черг пострілів, коли атаки противника відбиваються щохвилинно, липка від поту і сліз, які проливаються в цій священній війні за нашу Богом храниму Україну.

Така ж доля спіткала і Віталія Анатолійовича Трохименка, багаторічного фотокореспондента редакції газети «Тиждень», нашого земляка – глухівчанина, який з перших днів мужньо боронить кордони держави. Віталій Анатолійович ні хвилини не вагався і коли постав доленосний вибір, з перших днів російсько-української війни став до лав непереможних Збройних Сил України. Тепер він служить молодшим сержантом в одному з підрозділів славетної 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Єдине що не вдалося йому – це остаточно попрощатися зі своєю мирною професією. Навіть на фронті, першій лінії зіткнення з ворогом, він не зміг зрадити своєму ремеслу. Де б не був молодший  сержант Трохименко, в які б військові колотнечі не перекидали б його підрозділ, він завжди не розлучається з фотоапаратом. «Професійна деформація» – сам про себе жартує в розмовах з  побратимами Віталій Анатолійович. Не довго він роздумував і коли обирав позивний – не даремно у нього на військовій формі красується шеврон з псевдо «фотограф».

«Весь період роботи у редакції він (фотоапарат) був зі мною – недаремно я ж працював фотокореспондентом. Всі знакові події нашого міста, всіх відомих особистостей, що відвідували Глухів бачив цей мій маленький помічник, а потім вже безпосередньо і передплатники – читачі зі сторінок нашої газети» – це так ностальгує про колишнє місце роботи наш земляк.

Тому коли збирав речі перед відправкою до постійного місця служби не вагаючись колишній фотокореспондент кинув і його. Мабуть на підсвідомому рівні вважав що ця річ також буде життєво необхідною і знадобиться на фронті. Саме тому поряд з аптечкою і магазинами на бронежилеті Віталія інколи красується і старенький фотоапарат.  Зрозуміло, що з початку служби камера все рідше і рідше береться до рук, оскільки їй на зміну прийшли гранати і автомат, але об’єктив Віталія Анатолійовича встиг побачити і понівечену церкву Маріїнки, і зруйнований цегляний завод Красногорівки, і осквернені могили Новомихайлівського цвинтарю. Все це наслідки кривавого вторгнення росії.

Завдяки великій справі, яку робить Віталій, фіксуючи крізь фотографію злочини окупантів, весь цивілізований світ також стає свідком цієї кривавої війни. Звісно, фотографія не здатна передати всі жахи звірств армії російської федерації, але кожен знімок нагадує мирному населенню України – війна не закінчилася, вона іде кожен день ТУТ і ЗАРАЗ.

«Можливо це і на краще, що я не полишив професію. В тяжкі моменти буває візьмеш отак фотоапарат, і око саме бачить вигідний кадр, а палець так і тягнеться…. Ні, не звести курок… а зафіксувати мить, інколи прекрасну, інколи щасливий кадр. Хоча переважно щастя залишило ці краї. Тутешнє повітря просякнуте димом, земля орошена кров’ю» – так говорить Віталій Анатолійович.

Проте, в авторській колекції «Кривавий Донбас» автор з Глухова все ж згадує свій найцінніший кадр  – дитячу посмішку місцевої дівчинки, батьки якої не виїхали, а допомагають воїнам ЗСУ і  чекають на перемогу в цій війні. Цей знімок як символ, як надія, що після перемоги маленька дівчинка виросте, стане жити вільно і незалежно як і вся наша Україна підніметься з колін і знищить ворога-окупанта.

А коли війна закінчиться, молодший сержант Трохименко мріє нарешті скинути військову форму, здати автомат командиру і забути про штурми окопів і переховування від ворожих ударних дронів у бліндажах.  Мріє повернутися з перемогою до свого рідного Глухова. Міцно обійняти щасливу дружину і дітей, прийти до рідної редакції і дати редактору найголовнішу фотографію війни – знімок перемоги. І буде на цьому знімкові гордо майоріти український стяг над донецькими степами і луганськими териконами. І будуть на знімкові щасливі посмішки місцевих жителів, сльози радості дітей і запал гордості в очах нескореної нації. А поки ще повоюєм! До останнього клаптику рідної землі! До останнього деокупованого українського міста!

На війну з автоматом узяв об’єктив,
Зарядив фотоплівку у нього.
Перед виходом «в пекло» його охрестив,
Буду бою чекати тяжкого!

Зафіксую війни увесь негатив,
Щоб на віки-роки пам’ятали,
Як вкраїнські незламні доньки і сини
Перемогу святу здобували!

P.S.: Віталій Трохименко разом з побратимами знаходиться в жерлі війни. Нині його підрозділу необхідна допомога з рехтуванням автівки, яка зазнала пошкоджень. Без допомоги хлопцям ніяк не обійтись. Тож просимо підтримки читачів, підписників і всіх небайдужих людей. Навіть 10-20 грн. наблизять їх до цілі. Будь ласка, не залишайтеся осторонь, адже від нашої згуртованності залежить робота наших захисників!

Резвізити Віталія:

5168 7456 1380 3979