Щоденник пам’яті та болю: спогади дружини про загиблого воїна з Глухівщини

30 березня буде рік, як поповнив лави Небесного війська 26-річний Олег Лавренченко. Він загинув поблизу Кремінної на Луганщині. У рідному Слоуті його добре знали та поважали як патріота, людину з чіткою громадянською позицією. Історію українського захисника кореспондентам Глухів.INFO розповіла його кохана.

–Він був чудовою людиною, – згадує Анастасія, з якою Олег Лавренченко прожив у шлюбі майже чотири роки. – Він був добрим, чуйним, турботливим, сильним, працьовитим і відважним. Був єдиним сином, коханим чоловіком. Для сина – люблячим татком, для товаришів – справжнім другом, для побратимів – мужнім і сміливим героєм. Всі завжди добре говорили і досі говорять про Олега. Він був веселою і турботливою людиною. Обожнював спорт, рибалку, мотоцикли. Коли його просили допомоги він ніколи не відмовляв, – говорить дружина.

Для своєї коханої Анастасії Олег продовжує жити. У спогадах. Пара познайомилась за кілька років до початку великої війни через соцмережі. За словами дівчини, їхні стосунки розвивались стрімко. Вони раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя. Вона згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.

–Я його дружина, і хочу на згадку для всіх трішки розповісти про свого коханого Героя. Ми познайомилися взимку у соцмережі, а з часом почали зустрічатися. Згодом почали вести спільний побут. Прожили ми разом майже чотири роки, сповнених щасливих і радісних моментів…

Війна застала нас вдома. О 5.40 ми прокинулися від дзвінка батьків. Вони сказали, що почалася війна.У перші дні мій чоловік пішов добровольцем патрулювати вулиці села. І робив це мужньо разом з односельцями. Ми чули усі вибухи та бачили, як їде наша техніка. Коли все більш-менш стихло, Олег далі ходив на роботу, допомагав як міг на скільки вистачало сил. Як почалася війна він сказав, що не буде сидіти вдома без діла. Дочекається, коли до нього прийдуть з повісткою, говорив, що ховатися не стане – як мобілізують, то одразу піде на війну. Ми тихо спокійно жили далі, поки 13 січня 2023 не принесли повістку.

Він одразу як приїхав з роботи сказав, що з ранку поїде у військомат. Так і зробив, бо завжди тримався своїх рішень. Його направили на комісію, яку швидко пройшов. Дали два тижні на збори, а 27 січня він поїхав на фронт.Дзвонив додому, коли випадала вільна хвилинка. Йому все подобалося: подготовки, тренування, лекції, стрільби. Трохи скаржився лише на їжу. А в розпал дня 8 березня замість привітання він повідомив: “Мене відправляють до Донецьку”.

Так і поїхав у самісеньке пекло, де мужньо служив і боронив нашу неньку. Після кожного виїзду з позицій завжди дзвонив і розповідав хроніки фронтового буття. “Рапортував”, що цілий і заспокоював, що з ним усе добре. Так було до 27 березня – часу наступного виїзду на позиції.

Тоді Олег зателефонував востаннє. Я добре пам`ятаю цю розмову. Він сказав, як дуже сильно він нас любить з сином, щоб ми трималися і чекали його, що на зв’язок вийде 30 березня ввечері. Але вийшло зовсім інакше…

На позиції, 30 березня, поряд з ним пролунув постріл з танку. Олег не встиг сховатися в бліндаж. Із завмиранням серця ми чекали його дзвінка, чекали коли вийде на зв’язок. Але замість жаданої розмови, в п’ятницю, 31 березня о 16.25 до нашого двору під`їхали військові, ошелевши чорною звісткою про загибель чоловіка.

Про те, що не стало Олега, його мамі сповістила я – він був її єдиним сином. З того часу минув майже рік, але у моїй голові досі лунає крик її серця, крик материнського розпачу, болю і відчаю.Ми відмовлялися вірити в те, що Олег поклав своє життя на алтар перемоги. Гадали, що це якась хибна помилка командування. Сподівалися, що він можливо отримав поранення, але живий! Відвертали від себе погані думки.

А через два дні, у понеділок, 3 квітня, ми поїхали до моргу у Дніпр, де підтвердилося найстрашніше – так, це він, це наш Олег, який героїчно загинув від багатьох травм, не сумісних з життям.

З гірким болем і смутком 4 квітня єдиного сина матері, мого коханого чоловіка поховали на Слоутському цвинтарі, що розташоване біля нашої хати.З дня трагічної загибелі минув майже рік. В наших спогадах і серцях Олег був, є і назавжди залишиться рідним і коханим Героєм!