Пішки по сніговим заметам, аби порадувати малечу: волонтерка з Сум привезла подарунки дітям на Глухівщину
Поділитися в
Копіювати посилання
Фактично з самого початку повномасштабного вторгнення Шалигинська громада потерпає від обстрілів. “Прилітає” по різній інфраструктурі – як по адміністративній, так і по цивільній. Ворог нещадно б`є по будинкам, руйнуючи майно і життя простих людей. Від рук окупантів місецві мешканці отримують поранення і гинуть…
Всі, хто мав змогу – вже виїхали. Зазвичай, саме так відповідають жителі громади. Переважно, це молодь. Люди старшого віку не поспішають покидати домівки, бо наважитися їхати світ за очі не просто в моральному плані. Тож, у Шалигиному досі залишаються жити люди, серед яких чимало родин з дітьми.
Наближається час різдвяно-новорічних свят, яких з нетерпінням чекають всі діти. Для більшості дітей у зоні активних бойових дій, до яких відноситься Шалигинська громада – це те, що здається чимось недосяжним. Так, авжеж, всі вони мають спільну мрію – швидка перемога України, але, окрім цього, кожен із них має свої потреби і радіє простим речам.
Волонтерка з Сум Катерина Андрєєва, попри ризики і небезпеку для життя, вирішила навідатися до громади, аби відвезти гостинці дітям. Щоб адресно привітати малечу, Каті довелося долати шлях у кілька кілометрів по сніговим заметам. Як це було, далі з перших вуст:
“На території громади, що межує з Курською областю, досі проживає чимало дітей. Щодня люди зазнають мінометних влучань, є розбиті будинки в камінь. Але це територія, куди нас не пропустили бо то є не для преси як то кажуть.
Існує спеціальна школа для діток з інтелектуальними порушеннями, діток, позбавлених батьківського піклування. Всі вихованці евакуйовані в безпечні місця. Але зараз є діти на цій території , і вони чекають смаколики і підтримки. Вони хочуть відчувати, що потрібні своїй області та державі.
Ми йшли через ліс, майже 4 км пішки до хат з дітьми, бо через великий шар снігу машина не мала змоги проїхати і діти не мали можливості добратися до сільської ради за допомогою.
Чи страшно мені їздити , коли дрони над головами? – Так.Чи боюсь я? – Інколи до приступів.Але я обрала цей шлях. І завжди бути казати всім: якщо навіть одна людина залишиться під обстрілами я все одно поїду її нагодувати та за потреби врятувати!”, – поділилася враженнями волонтерка
Наостанок, Катерина дякує всім партнерам за фінансову підтримку, адже саме завдяки ним діти на прифронтовій території отримали відчуття турботи, любові та підтримки, а це є так цінно!
